Меморіал пам'яті жертв голодоморів
Цей злочин не має строку давності
«Запали свічку пам’яті!». Такі звернення до українців почали лунати з телевізійних екранів та радіомереж ще за тиждень до 26 листопада. Сумний день. Скорботний. Для історії нації — знаковий. Це День пам’яті жертв голодоморів в Україні. Чорної суботи у столиці керівництво країни пройшло скорботною ходою від Меморіалу жертв Голодомору. Там відбувалася жалобна церемонія: лунала молитва, оголошували загальнонаціональну хвилину мовчання. Ці заходи дали старт Всеукраїнській акції «Запали свічку!».
Мирослава АНТОНОВИЧ: «Суд встановив факт злочину Голодомору-геноциду в Україні»
Знаний італійський історик Андреа Граціозі, фахівець з історії України і Радянського Союзу, нещодавно в інтерв’ю Радіо Свобода зазначив, що визнання Голодомору геноцидом може спричинити серйозні юридичні наслідки. На його думку, Росія як правонаступниця СРСР повинна була б фінансово розплачуватися за трагедію українського народу, що саме це є перешкодою на шляху до визнання Росією Голодомору геноцидом.
Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
«Марія» йде до українців
Сьогодні його «Марію» можна (і навіть слід би кожному українцеві) придбати навіть через Інтернет, щоб, як і «Кобзар», тримати на покуті в рідній хаті. А от у минулому столітті про цей роман знало обмежене коло людей у Західній Україні. Написаний у 1932–1933 роках, уже в 1934-му він уперше вийшов друком у тодішньому польському Львові: і звісно, що в радянську Україну тоді не потрапив. У 1941-му, коли твір перевидали вдруге, цьому завадила війна. А далі… в забутті надовго залишився не лише твір, а й автор — уродженець села Дермань, що нині в Здолбунівському районі на Рівненщині. І лише в 1991-му «Марія» втретє побачила світ у незалежній Україні.
Нас у батька Парфила Кириловича всіх 11 було. Я вже на доброго пастуха витягував, найменшенький Петько в колисці гойдався, йому й року не було. А ті всі десь посередині. Якось приходе батько ввечері додому та й питає: «Ну що, дітки, підемо в колгосп чи ні?» А ми всі: «Ні, не хочемо». «Так нас же з хати виженуть», — батько знову. Тоді вже й мати встряла в суперечку: «Що ти городиш? Хіба ми в когось щось украли, чи як? Землі й трьох десятин немає. Ну сарай є, ну клуня, ну корівка — так і в людей так. Ото всього й багатства, що кобила племінна. Ти в заводі робиш — робітник, а на мені діти, город, хата… Які ж ми куркулі?»